На цю поїздку я чекав із 2013 року – з часу, коли востаннє побував на Кавказі. Тоді, разом із гадяцьким турклубом, пройшовся Приельбруссям і вкотре не потрапив на вершину Ельбруса. Високі гори знову трапилися лише через чотири роки, дякуючи турклубу “Глобус”. На Ельбрус дорога поки закрита, тому в цьому регіоні залишається грузинський Кавказ. Перед тим був майже рік тренувань у складі команди “Фенікс”, обов’язкова карпатська “одиничка” в травні та епопея з купівлею квитків. Врешті, в серпні наша група в складі дев’яти осіб вирушає майже на три тижні до Грузії, де в Приказбеччі на нас чекає уже похід другої категорії складності.

Нитка маршруту із вказаним місцем старту.

Старт маршруту – в Дар’яльській ущелині, де річка Кістінка впадає в Терек. Три роки тому тут стався масштабний зсув, зі сіхдного схилу Казбека зійшла маса льоду, землі та каміння. Його сліди можна побачити і досі. Зовсім поруч – кордон із Росією, вздовж якого нам іти перші кілька днів. Допуск від прикордонників на маршрут отримуємо без особливих проблем. Ще в Києві здивувало, що вони не просто відписували через електронну пошту у відповідь на наш лист, а й передзвонювали, щоб розказати про деталі отримання цього допуску. Від українських такого не дочекаєшся, перевірено Мармаросами.

Місце старту в Дар’яльській ущелині.

“Важкі рюкзаки – легкі перевали”: так описав наш маршрут один із поважних “глобусятників”. І вже з перших хвилин стало ясно, що з рюкзаками він був правий. Перший день завжди складний, але мені він дався як ніколи важко. Рюкзак обривав плечі, ноги не хотіли іти – списував усе на нічний переліт і втому. Зате настрій піднімали зарості малини та суниці, які постійно траплялися по дорозі.

Рухаємось долиною Кістінки.

Першу ночівлю вирішили провести трохи далі посту прикордонників, розташованого кілометрів за 7 від місця старту. Цікаво, що вони доблесно “проспали” наближення групи, і побачили нас, коли ми майже обійшли пост з іншого боку – був переполох. А під вечір генацвале вирішили показати, що є серйозними хлопцями, і взялися стріляти із “Калашникова”. Може демонстрували сусідам з-за хребта, що завжди на сторожі, або ж так відзначали чергову річницю 8.08.

Місце першої стоянки.

Наступного дня пройшли зовсім мало, зупинилися в мальовничому місці на півдорозі до перевалу Кібіши Східний, який мав стати дебютним для групи.

Місце другої стоянки.

У таких походах аж дивно стає, наскільки зростає цінність навіть маленького шматочка шоколадки чи простої цукерки. Сюрпризи від “таємного друга” (кожен в команді має конкретну особу, якій кожен день підкидає щось смачненьке) чи такі от подарунки від колег по команді, які залишилися в Києві – справжнє свято. Те ж саме – зі сніданком, обідом та вечерею. А про що тільки не мріється під час важкого переходу…

Філін, здається ти тоді трохи поспішив.

Милий серцю ще з часів Приельбрусся “марсіанський” пейзаж та перший льодовик з’явилися лише під кінець третього ходового дня. Хоча сам льодовик швидше засмутив. По рельєфу і старій радянській карті було видно, наскільки він раніше був більшим. Скільки він ще проживе?

Льодовик Кібіши на горизонті.

Третій день: місце стоянки під льодовиком. По центру – перевал Кібіши Центральний. Наш Кібіши Східний – лівіше. 

Льодовикове озерце, яке наповнюється водою із танучого льодовика.

Якщо на Кібіши Центральний (1Б) треба було іти через сам льодовик, то наш Східний перевал (1А) – кам’яна”сипуха”, яку легко проходимо із льодорубом та трекпалицею в руках. На перевалі знаходимо записку одеситів, які проходили тут близько тижня перед нами. Далі – рух у бік перевалу Чаухі, де сподівалися нарешті знайти зв’язок і написати повідомлення додому.

Перший командний перевал у “двійці”.

Далі буде…