Чого найбільше бракує в гірському поході Грузією, якщо ви майже тиждень ідете винятково на своїх харчах? Хачапурі бракує, чурчхели, “Тархуна”, кавунів та всього того, що можна просто так купити в магазині і з’їсти, не чекаючи своєї долі від загальної розкладки. Це всі добре зрозуміли в селі Кобі, де маленький магазинчик біля нічліжки на Воєнно-грузинській дорозі здався ледь не раєм. Власниця, яка дозволила зупинитися на ніч у її подвір’ї, тонко все розрахувала: усі дорвалися до магазину.

Місце ночівлі у дворі магазину. 

Але був і мінус: після літрушки “Тархуна”, чурчхели, кількох хачапурі та кавуна якось особливо важко сприймаєтсья той факт, що завтра буде підйом о 5-й ранку і півторакілометровий набір висоти.

На шляху до перевалу Хорісар. Вдалині мріє Кобі з його благодатним магазином.

А набирати її довелося слідами давнього лавового потоку, який залишився з тих часів, коли на Кавказі ще вивергалися вулкани (пишуть, що було це півтора-два мільйони років тому). Проблемою було те, що на переході так і не вдалося знайти бодай якесь джерело, а іти довелося під пекучим сонцем. Воду знайшли лише під кінець ходового дня, майже під перевалом , із танучих залишків льодовика.  Згаслий вулкан Хорісар на горизонті.

Перевал Хорісар (3430) мав стати для групи першим категорії 1Б. Ночівля біля перевального зльоту стала найвищою в цій “двійці” – висота вже була більше 3000.

Місце ночівлі. Перевал Хорісар – праворуч.

Несподівана зустріч – майже під вершиною гори Хорісар натрапили на трьох овечок: двох дорослих й одну маленьку. При цьому до найближчого пасовища добрий день ходьби. Незрозуміло, чим же вони харчуються на тих кам’яних схилах…

Дикі вівці.

Яна Олегівна викликає Казбек з-за хмар.

Наступного дня легко і без проблем зайшли на сам перевал, на якому зняли записку групи з Москви.

Перевал Хорісар. Попереду вже видніється озеро Келіцад.

А ще – нарешті відкрили один із подарунків-сюрпризів, який нам передали ще в Жулянах.

Сюрприз.

Відкрити його належало в момент, коли увесь день не стихатиме дощ, або коли керівниця групи буде дуже зла на всіх:) Жоден з цих приписів не склався, тому залишався останній – відкрити на 8-й день походу. Кажуть, саме в цей період траплєтсья найбільше конфліктів. Цукерки з подарунка були доречні, але от біда – через метушню перед вильотом ніхто не міг згадати, хто саме його нам передав. Друже (чи подруго) – перевал Хорісар особисто я буду згадувати і завдяки цим цукеркам.

Спуск до озера Келіцад. Здається, що вулкани на Кельському вулканічному плато досі димлять.

На Чукотці чи Яві я ще не був, але краєвид з іншого боку перевалу створює асоціації саме з цими місцями. Гряда згаслих вулканів – ще один цікавий досвід з походу. А на ніч стали біля озера Келіцад. Цікаво, що вода в ньому, попри прохолодну погоду, була на диво теплою. Набагато теплішою, ніж в карпатських високогірних озерах.

Озеро Келіцад і гора Шерхота.

Маючи багато часу перед ночівлею, частина групи вирішила зганяти в “радіалку” на згаслий вулкан Шерхота (3694). Те, що здавалося простенькою пробіжкою, переросло в справжню пригоду. Уже на вершині почалася гроза, і швидко скидаючи висоту, ми пішли не тим відрогом, яким піднімалися. Вийшовши із хмари, побачили зовсім не той краєвид, на який очікували. Ні, озеро було, але менше. І не одне. Згадали. що на карті такі позначені з іншого боку Шерхоти. Пікантності додавав факт, що одразу біля підніжжя гори починався кордон з Південною Осетією, куди прикордонники заборонили іти, хоч хотілося побачити усі озера в цьому районі. Гору вирішили траверзувати, ідучи по схилу, і за години дві-три, всі мокрі від дощу, нарешті приперлися в табір.

Озеро Келіцад із Шерхоти.

Модний вигляд в стилі “Кавказ-2017”, коли намагаєшся зігрітися після дощу.

Підйом на перевал Есі Високий від озера був доволі простим. Але спуск в ущелину Есікомідон був уже складнішим, без льодорубів іти було б проблематично.

Краєвид із перевалу Есі Високий на ущелину Есікомідон.

Спуск із перевалу Есі Високий.

Спуск долиною річки теж не дав розслабитись. Постійно доводилось перестрибувати з берега на берег або рухатися доволі стрімким схилом. Зате з’явилася нагода попити нарзану, джерела якого постійно траплялися дорогою вниз.

Нарзанне джерело вливається в річку.

Вода якогось іншого типу, від якої схил вкрився справжнім “панцирем”.

День фінішував у долині Трусо – фантастичному місці. По карті тут вказані кілька місць проживання людей – Абано, Кетрісі, Закагорі. Але це не села в нашому розуміння, а швидше скупчення кількох або більше будинків, у більшості з яких ніхто вже не живе.

Стоянка в долині Трусо.

Долина Трусо увечері. Вдалині – Південна Осетія.

Абано – вежа і стара церква.

Особливо цікавими виглядали руїни середньовічної фортеці Закагорі. Про них прочитав ще в Києві, і увесь похід кортіло побачити цей замок. Виникали асоціації з Харренхоллом із “Гри престолів”. Зараз тут розташований пост грузинської армії, за яким – рукою подати до Південної Осетії. Осетини, до речі, заявляють, що долина Трусо – їхня історична земля. Спокій цій території тільки сниться.

Руїни фортеці Закагорі.

По інший бік Терека – руїни ще однієї фортеці. Туди вже не пускають.

В самій долині нема жодного магазину, але їжею таки розжилися. Розвідуючи територію, дійшли до Кетрісі, де познайомилися із сезонними робітниками-азербайджанцями, що випасають корів. Із англійською та російською в них було туго, але мовою жестів домовились, щоб вони нам продали сиру, хліба та овочів. У вегетаріанців групи було свято.

Хатка пастухів-сезонників. 

Був ще день пішого повернення в Кобі, де “двійка” офіційно фінішувала. А далі -Казбек…