У нашому кавказькому поході гора Казбек для мене була чи не головною мотивацією. Завдяки старому підручнику географії, який трапився в руки ще в 90-х, із Кавказом у передусім асоціювалися два слова – Ельбрус і Казбек. На Ельбрус вперше вийти спробував ще в 2010-му. Загалом із трьох спроб жодна не вдалася: із різних маршрутів повертався назад десь із 5-ти тисяч. І цей факт трохи муляв, бо підкорити кавказький 5-тисячник хотілося. На Ельбрус українці, які себе поважають, зараз не ходять. Але ж є Казбек.

Був ще один момент. Минулого року, при спуску із Казбека, загинув Павло Сивокінь, якого всі друзі називали Вождь. Хороший товариш і один із найсильніших туристів, яких знаю. Разом із ним вперше пішов у зимові Карпати, вперше ночував у наметі в лютому на Чорногірському хребті. І в пам’ять про Вождя хотілося вийти на цю гору.

Перший етап підйому на Казбек. Внизу проглядається Степанцмінда.

Історія з Казбеком у нас розпочалася з того, що майже всі (навіть троє вегетаріанців, окрім однієї – найстійкішої (нічого ж не збрехав?)) об’їлися хінкалі в кафешці на межі Степанцмінди (місцеві цей населений пункт називають на старий лад – Казбегі) та Гергеті. Змученим нарзаном та вегетаріанською розкладкою шлункам такий розклад не дуже сподобався. Одна дівчина опинилася в туалеті десь за годину після початку трапези, ще кільком вона відгукувалася днів два. Мені трохи покрутив живіт, але ковток чачі, подарованої нам дорогою до Казбека, зробив свою справу.

Хавка єсть? А якщо пошукаю?

Перші дві ночівлі провели на плато неподалік Троїцької церкви, після 400 метрів набору висоти. Тут, на 2170, кишить туристами, які хто пішки, а хто на таксі піднімаються, щоб пофоткатися біля церкви на тлі Казбека. Рух – як на забитому машинами київському проспекті. Веселості додають тамтешні коні. До цього найнахабнішими коняками для мене були ті, що пасуться на полонині Рущина під Сивулею. Але проти приказбецьких бандюганів карпатські ховаються. Процес знайомства відбувається приблизно так: підходить бригада із 5-7 коней, лунає фраза “ой, які коники, сфоткай мене з ними”, тварюки напирають, найметкіший хапає зубами, що погано лежить, розпачливо звучить фраза “він украв нашу вечерю!”. При цьому коняка іноді намагається тебе вкусити чи вдарити копитом. На наших очах одна така компашка зламала намет, намагаючись залізти всередину. Ми ж у цій боротьбі втратили лише пачку галет.

Барбазан. Цей красень допомагав нам у боротьбі з коняками.

Краєвид з боку Троїцької церкви. Вдалині видніється наметовий табір.

Наступний перехід складався із майже півторакілометрового набору висоти. Дорогою стикаємось із десятками людей, які вже або піднялися на Казбек, і тепер спускаються, або ж просто переночували в так званому базовому таборі біля метеостанції на висоті 3675 м. Швидкий перехід через нижню частину льодовика Орцвері, і ми – на місці.

Зелені стоянки. Грузини заробляють непогані гроші, перевозячи рюкзаки туристів.

Початок льодовика Орцвері.

Метеостанцією ця будівля була колись. Зараз там притулок, в якому можна за гроші переночувати. Поруч – намет польських рятувальників, які зі своєю спорягою, технікою та рішучістю виглядають досить переконливо. У цьому поході поляків доводилось бачити найчастіше – от що роблять дешеві перельоти.

Південний берег Криму. Перепрошую, Казбека.

Сам табір, із якого стартують на вершину ті, хто не захотів ставити намет вище – біля Чорного чи Білого хрестів, дещо відрізняється від аналогічного під Ельбрусом. Принаймні, національним складом. Якщо на ельбруських “бочках” стоять переважно росіяни, то тут – іранці, індійці, турки, безліч європейців. Цікаво було спостерігати, як один із аьпіністів уявив себе муедзином і голосно, на увесь табір, почав читати азан і закликати одновірців славити Аллаха. Тільки на намаз щось ніхто не повівся.

Евакуація вертольотом.

Вночі з усіх боків активно сипало камінням, а на ранок ми пішли в акліматизаційний вихід у бік льодовикового плато. Уже після 10-ти хвилин стало зрозуміло, що на вихід у нас буде мінус одна людина: одна з дівчат погано себе почувала уже на цій висоті. А ось людей зі ще однієї групи українців довелося спускати вниз вертольотом – наслідки “горняшки”.

Групове фото перед ніччю виходу.

Стартувати на вершину вирішили о другій ночі. Я ж підірвався в 0:50, бо ще з двома колегами мав чергувати. Однак не спалося. Через силу запихаєш у себе рис із брокколі, і вперед. Із метеостанції на підйом і спуск із вершини треба витратити десь 10-12 годин. Одразу задаємо нормальний темп, обганяємо кілька груп, що вийшли раніше. Десь після трьох годин ходьби добираємось до місця, де на льодовику починаються тріщини. Тут уже тусить група словаків, які не поспішають виходити першими. Одягаємо “кішки”, зв’язуємось і рушаємо далі. За ніч льодовик підмерз, але іти по ньому підсвідомо страшнувато. Подекуди видно місця, де напередодні хтось провалювався на закритих снігом місцях. Нас таке чекає хіба на зворотній дорозі.

Світає.

У нашій трійці іду першим. Дівчину, яка іде другою, починає піднуджувати. Проскакує думка, що все – доведеться вертатися. Оксана відмовляється, каже – сили є.

Підйом на перемичку.

Бергшрунд перед перемичкою.

Останні метрів 300 іду, ніби в ейфорії. Кажуть, що це теж ознаки “горняшки”, але на вершину готовий був ледь не бігти. Майже на горі зустрічаємо зв’язку британців, які вже спускаються – вони сьогодні перші. Ми виходимо четвертими. Ідучи присипаним снігом схилом, особливих проблем на підйомі не мали. Відчуття – ніби ідеш на зимову Говерлу. Однак коли уявляєш, що іноді схил перетворюється на лід – по-іншому починаєш сприймати гору. А на вершині – небо чисте, краєвид – неймовірний. Швидко фотографуємося, і вниз – ще треба спуститися.

Фінальний підйом із перемички.

Казбек. Перший 5-тисячник для всієї команди.

Краєвид на Головний Кавказький хребет.

На спуску розумію, що таке затор під горою. Із низу суне майже безперервний потік людей, із якими складно розминутися на протоптаній стежці. Кожен заряджений на вершину, вниз пропускати не збираються. Стоїш, чекаєш.

Спуск із Казбека.

Панорама Казбека і льодовика.

На спуску сонце пригріває, і через тріщини перебиратися стає “веселіше”. Але через те, що швидко вийшли, спуск обійшовся без ексцесів. Дорогою назад побачив, як молдово-румунська пара, що піднялася перед нами, розв’язується і знімає кішки в місці, де льодовик присипаний землею і камінням із сусіднього схилу. Тут майже безперервно сипле, і складається враження, що льодовик закінчився, починається грунт. А насправді ще з добру годину треба іти по льоду. Уже майже перед табором висота накриває одного з наших – добре, що це був фініш. У самого мінімально боліла голова, хотілося відпочити. На все пішло 11 годин.
Уже в таборі зустрілися з командою “Альгадра”, які збиралися вийти на вершину в наступні дні. Приємно в іншій країні побачити знайомі обличчя. А далі – дорога вниз, Тбілісі, кіно-вино-доміно. Найкраще літо відбулося.

“Фенікс” і “Альгадра”: зустріч під Казбеком.

Казбек, ще побачимося!